Каель ненавидів це дерево. Старий в’яз, який приніс у майстерню його вчитель, Еліас, був не матеріалом, а образою. Його стовбур ішов нерівно, вигинаючись, наче в передсмертних судомах. Темні, майже чорні сучки дивилися, як сліпі очі. По корі тяглися глибокі тріщини, схожі на шрами.

Вже тиждень Каель намагався вирізати з нього постать сокола. У його задумі це мав бути ідеальний птах - із гладкими, притиснутими до тіла крилами, гордою головою, уособленням стрімкості та чистоти ліній.

Але дерево опиралося.

Долото застрягало в непокірних волокнах. Різець зісковзував. Коли він спробував стесати потворний сучок на голові майбутнього птаха, деревина навколо пішла дрібними тріщинами. Каель вилаявся й відкинув інструмент.

- Воно браковане, - кинув він у кут, де сидів Еліас. Старий не працював, він просто тримав у руках шматок необробленої сосни, повільно погладжуючи його, ніби слухаючи щось відоме лише йому.

- Дерево не буває бракованим, Каелю, - тихо відповів той, не підіймаючи очей. - Бувають лише глухі різьбярі.

- Воно не дає мені зробити те, що я хочу! - спалахнув учень.

- А ти коли-небудь питав, чого хоче воно?

Еліас підвівся, підійшов до пошматованого в’яза й провів по ньому долонею. Його пальці рухалися ніжно, не як у майстра, а як у цілителя. Він обвів контур того самого потворного сучка, простежив за вигином тріщини.

- Ти бачиш сокола, якого вигадав у своїй голові, - сказав він. - І намагаєшся натягнути цей образ на дерево, мов нову шкіру на старого солдата. Дерево кричить від болю, а ти злишся, що воно кричить.

- Але що ж тоді робити?

- Слухати, - відповів Еліас. - Припини бути завойовником. Стань співрозмовником. Не намагайся нічого виправити. Просто дивись.

Каель узяв у руки різець. Та не почав різати. Кілька довгих хвилин він просто дивився на в’яз, повертаючи його до світла. Його погляд не оцінював, не шукав вад. Здавалося, він вітався.

Він почав помічати, як світло грає в тріщинах, як сучок схожий не на ваду, а на туго стягнутий вузол сили. Торкнувшись його, він заплющив очі й спробував відчути, як ця гілка боролася з вітром, як тягнулася до сонця, вигинаючись, але не ламаючись.

А потім його рука рушила. Але пішла не проти дикого вигину стовбура, а разом із ним. Він не став вирізати гладкі, притиснуті крила. Натомість використав шалену дугу, аби перетворити її на потужний замах крила, готового вдарити.

Він не стесав чорний сучок. Він зробив із нього око сокола. І це око, завдяки темним волокнам довкола, вийшло не просто точкою, а живим, лютим, сповненим дикої мудрості поглядом. Глибоку тріщину, від якої спочатку хотів позбутися, він перетворив на межу між пір’їнами, надавши крилу неймовірної фактури й глибини.

Він працював мовчки, і в майстерні лунав зовсім інший звук. Скрегіт боротьби зник. Його змінив тихий, співучий шелест, наче дерево саме скидало зайве, довіряючись рукам, які нарешті його почули.

Коли Каель закінчив, на верстаку стояв не той ідеальний, пригладжений сокіл із його фантазій. Це було щось незрівнянно живіше. Це був дух бурі, втілений у дереві. Його крила були розкинуті в лютому пориві, голова хижо схилена, а чорне око-сучок, здавалося, бачило Каеля наскрізь. Він не був красивим. Він був істинним.

До майстерні тихо увійшов Еліас. Він довго дивився на роботу, потім на учня. Старий усміхнувся так, як усміхаються, дивлячись на давнє, знайоме диво.

- Це не той сокіл, якого вигадав ти. Це той, що завжди жив у цьому дереві. Ти хотів зробити його стерильним. А він хотів жити. Ти намагався змусити його замовкнути. А тепер він говорить, - сказав Еліас.

Каель дивився на сокола й уперше бачив не вади матеріалу, а його історію. Він зрозумів, що майстерність - це не вміння змусити світ підкоритися твоєму задуму. Це мистецтво стати настільки тихим, щоб почути музику, яка вже в ньому звучить.