Григорій не страждав. Страждання були для непродуктивних. А Григорій був втіленням продуктивності. Його життя було ідеально налаштованим конвеєром із виробництва кращої версії себе. Він був Вічним Учнем, а його душа скидалася на ідеально каталогізовану бібліотеку сертифікатів: «Як просунути свій стартап», «Емоційний інтелект 2.0», «Мистецтво ефективних перемовин», «ШІ для гуманітаріїв». Він не відчував дискомфорту. Навпаки, він переживав глибоке, майже фізичне задоволення від кожної нової галочки у власному списку досягнень. Він собою пишався.

Та вночі, перш ніж трекер сну фіксував фазу засинання, він мріяв. І це були не просто мрії. Це були проєкти. Грандіозні. Він не хотів просто написати книгу - він прагнув створити нового «Великого Гетсбі». Він не збирався просто відкрити бізнес - він мріяв звести міст у майбутнє, корпорацію, що змінить світ. Він не хотів просто закохатися - він хотів пережити історію кохання, про яку складатимуть легенди.

Між його реальними, охайними мікродосягненнями та цими колосальними фантомами лежав розрив. Прірва. І ця прірва його мучила. Вона була мовчазним, зяючим докором. Кожен грандіозний фантом був примарою, що шепотіла, ніби всі його реальні, маленькі сертифікати - лише порох. Тож він біг далі. Біг, сподіваючись, що кількість дипломів та курсів колись сама по собі зведе міст через цю прірву чи бодай створить стільки шуму, щоб заглушити тишу, що йшла з безодні.

Життя Григорія було великим інформаційним коконом. Зранку - подкаст, під час душу - аудіокнига, увечері - вебінар. Жодної секунди тиші, в якій міг би народитися небезпечний запит: «А навіщо все це?». Друзі давно перестали кликати його на зустрічі, бо будь-яку живу розмову він перетворював на лекцію про останній пройдений курс. Жінки йшли, втомившись змагатися з його ідеалами.

Каталізатором стала не трагедія. Нею стала статистика. Якось увечері Григорій вирішив систематизувати свої досягнення у новій програмі для обліку особистої ефективності. Він заніс усі 147 сертифікатів. Побудував графік. І побачив ідеальну висхідну криву. Він дивився на неї, чекаючи припливу гордості. Але натомість відчув… нічого. Порожнечу. Графік був, а відчуття наповненості - ні. Розрив між реальним «я» та уявним гігантом уперше позіхнув йому просто в обличчя.

І Григорій, як завжди, підійшов до проблеми методично. Він не запанікував. Він поставив собі діагноз: «Інформаційне перевантаження. Цифрова інтоксикація знижує рівень задоволеності». Рішення було очевидним. Треба пройти «детокс». І, звісно, не абиякий, а на найкращих, найдорожчих і найефективніших курсах.

Він записався на тижневий ретрит «Цифровий детокс». У нього забрали телефон, ноутбук і «розумний» годинник. Перші два дні були пеклом. Тиша була фізично болючою. Виявилося, вона - не просто відсутність звуку. Вона - точне, оглушливе ехо тієї самої прірви всередині. Йому хотілося почухати там, де раніше лежав телефон. Він ловив себе на тому, що намагається «проскролити» поглядом пейзаж за вікном. Але Григорій був бійцем. Він терпів. Він виконував усі завдання: медитував, ходив босоніж по траві, ліпив із глини. Він підійшов до відпочинку як до чергового завдання, яке треба виконати на «відмінно».

І він його виконав. Наприкінці тижня йому урочисто вручили диплом. Звісно, не паперовий, а красивий PDF-файл, який надіслали на пошту, щойно повернули телефон. «Сертифікат про успішне проходження курсу цифрового детоксу».

Він повернувся додому. У свою ідеальну, тиху й порожню квартиру. Сів за стіл, відкрив ноутбук. Завантажив сертифікат. Створив для нього нову теку: «Ментальне здоров’я». Помилувався ним кілька хвилин. Відчув знайомий, теплий укол дофаміну. Галочка поставлена.

А потім відкрив нову вкладку в браузері. І ввів у пошуковий рядок: «Просунуті техніки медитації. Найкращі онлайн-курси».